У очікуванні нових обмежень: аналіз кейсу заборони агроекспорту в Європу

Останні події, пов'язані з забороною імпорту українського агроекспорту країнами Європейського Союзу, чітко показали характер і розмір проблем, з якими стикається український бізнес.

Поточна криза також стала тривожним сигналом для самого ЄС та його членів, щодо впливу, який має інтеграція України на європейський аграрний ринок. Справа з агроімпортом вплине на перебіг передвступних переговорів між Брюсселем та Україною, зокрема щодо адаптації законодавства з різних питань, від санітарних та фітосанітарних стандартів до фінансових внесків України до Спільної аграрної політики ЄС.

У таких умовах українському бізнесу необхідно діяти активно, а не просто спостерігати за розвитком подій. Цього добре усвідомлюють провідні українські аграрні асоціації, що підтверджено спільним відкритим листом до посольств Польщі та інших сусідніх держав-членів ЄС, які причетні до заборони, підписаним керівництвом Всеукраїнського аграрного форуму, Всеукраїнської аграрної ради (ВАР), Українського клубу аграрного бізнесу (УКАБ) та іншими ключовими аграрними асоціаціями.

Звернімо увагу на ситуацію, пов'язану зі забороною агроекспорту в Європу

Як вже відомо, Європейській комісії вдалося врегулювати проблему односторонніх дій деяких урядів сусідніх держав-членів ЄС шляхом введення виняткових захисних заходів, таких як тимчасова заборона на імпорт деяких категорій українського агроекспорту.

Щодо інших агропродуктів, Європейська комісія планує провести спеціальне розслідування, результати якого будуть визначати необхідність та параметри введення додаткових захисних заходів.

Згідно з законодавством ЄС, таке розслідування має бути прозорим та обґрунтованим, враховуючи економічні дані та аргументи всіх зацікавлених сторін, включаючи як європейських споживачів українських товарів (агропереробні галузі), так і Україну. Тому ніхто краще за профільні українські бізнес-асоціації не може надати українському уряду або непосредственно Європейській комісії відповідні економічні дані, що можуть обґрунтувати безпідставність нових обмежень для українського агроекспорту.

Друга проблема полягає у тому, що українські секторальні міністерства, які несуть основний тягар переговорів щодо умов імплементації економічного законодавства ЄС, не завжди мають достатню інституційну здатність.

Зокрема, проблема полягає у наявності достатньої кількості компетентних фахівців у міністерствах, які здатні оцінити готовність української економіки "витримати тиск конкуренції та ринкових сил всередині внутрішнього ринку ЄС" (один з копенгагенських критеріїв для членства) та розробити відповідну переговорну позицію щодо перехідних періодів адаптації законодавства або потреби у технічній допомозі.

Крім того, повна участь України во внутрішньому ринку ЄС буде вимагати стовідсоткового впровадження норм законодавства ЄС, оскільки це є передумовою для вільного руху товарів, послуг та капіталів між державами-членами.

Ураховуючи значний рівень нерівності між українською економікою та економіками ЄС, будуть необхідні перехідні періоди і фінансова допомога для досягнення паритету.

Оцінка української економіки для Європейської комісії часто має політичний характер, оскільки європейські компанії також зіткнуться з конкуренційним тиском від українських підприємств на внутрішньому ринку ЄС.

Підобтимо, що зворотний зв'язок між Комісією та європейським бізнесом має «ешелонований» характер та включає регулярні консультації Комісії з інституціями, спеціально створеними для цієї мети, такими як Європейський соціально-економічний комітет, а також профільними європейськими бізнес-асоціаціями.

Однак, важливою задачею для українського бізнесу є створення ефективної системи взаємодії з українськими відомствами-учасниками передвступних переговорів, яка могла б протистояти лобістській машині Європейської комісії. Для цього необхідно забезпечити активну участь українських бізнес-асоціацій і створити механізми для системного діалогу з українськими відомствами з метою представлення інтересів бізнесу та забезпечення взаємної обміну інформацією та консультацій.

Повинні бути встановлені чіткі канали комунікації між українським бізнесом і відомствами-учасниками переговорів, щоб забезпечити ефективну обробку пропозицій та запитів бізнес-громадськості.

У цьому контексті досвід експорту до Європи може стати цінним ресурсом для українських виробників. Багато українських компаній вже мають глибоке розуміння структури європейського ринку, знають своїх конкурентів і, що найголовніше, мають інсайти про споживачів своїх продуктів, які часто мають значний лобістський вплив у Брюсселі.

Європейські бізнес-партнери розглядають українських постачальників як ключовий елемент своєї глобальної конкурентоспроможності, тому їм неодмінно несприятливо ставляться до протекціоністських закликів інших європейських виробників.

Побудова альянсів з європейським бізнесом на основі ланцюжків постачання може відкрити нові можливості для українських експортерів та українських відомств, дозволяючи їм впливати на умови переговорного процесу та представляти інтегрованість української економіки в контексті європейського ринку в новому світлі.

На українському бізнесу лежить завдання оволодіти інструментами захисту своїх інтересів перед інституціями ЄС, на зразок їхніх європейських колег, які цим займаються вже десятиліттями.

Однак виконання цих завдань не повинно бути відповідальністю окремих компаній-експортерів, навіть якщо вони є найбільш передовими.

Лідерську роль повинні прийняти українські бізнес-асоціації, які мають чіткий мандат від переважної більшості українських виробників або секторів економіки, які найбільше виграють або програють від повноцінної інтеграції України на ринку ЄС.

В якості мінімуму, ці асоціації повинні звернути увагу на створення так званих євроінтеграційних комітетів.

Їхнє завдання полягає у створенні незалежних від профільних відомств моделей потенційного економічного впливу повного впровадження європейського законодавства в Україні, яке встановлює правила гри на внутрішньому ринку ЄС у їхніх секторах. Це включає обговорення наслідків з компаніями-членами, формування позиції сектору, узгодження її зі секторальним відомством на рівні заступника міністра з євроінтеграції, який в ідеалі має бути відповідальним за підготовку відомства до переговорів.